ГРОМАДЯНСЬКА БЕЗПЕКА

Меню

 

Статистика


 

Кулька

 

 

 

Погода

Погода в Украине


Для підтвердження сказаного вище, пошлемося хоча би на висновки фахівців з Українського центру економічних та політичних досліджень. "Таким чином, - резюмують провідні експерти УЦЕПІ, заздалегідь приводячи ряд конкретних даних, що вказують на динаміку, темпи та ступінь загальносистемної деградації України за останні десять років, - на панелі пульту держуправління багато індикаторів уже давно подають аварійні сигнали. Система виконавчої влади в Україні вже багато років не відповідає ані рівню завдань, які стоять перед державою, ані сучасним управлінським стандартам... Власне, причини низької ефективності виконавчої вертикалі відомі. Це неузгодженість дій та суперечливість рішень, що приймаються, низька виконавча дисципліна, дублювання функцій різними відомствами та надмірна концентрація їх у центрі. Це незбалансована регіональна політика, котра призводить до потворної диспропорції у розвитку регіонів, закритість влади та корупція, що роз'їдає державну машину" [11].

Експерти УЦЕПІ повідомляють нам і деякі цікаві факти, які красномовно свідчать: явно недемократичний процес концентрації влади та централізації управління, який має місце в Україні сьогодні, давно вже перейшов усякі припустимі межі. Та навіть встигнув придбати при цьому нездоровий, ірраціональний характер. "У минулому [1999-му] році, - пишуть вони, - уряд приймав рішення, наприклад, "Про забезпечення життєдіяльності житлово-комунального господарства смт. Сергіївка", "Про створення Надвірнянського коледжу". Cаме урядовими актами розмитнювалась пара бульдозерів, пеpедавались сканери та комп'ютери й т. ін. Ось цих "т. ін." було надмірно багато. У четвертому кварталі минулого року тільки питання про нагородження склали майже чверть всіх урядових постанов..." [12].

Після ознайомлення з такого роду фактами складається чітке уявлення про те, що нині нашою країною керують не "переконані демократи-реформатори" й не справжні "професіонали управління" (як про це, до речі, дехто полюбляє постійно cтверджувати, бо, певне, й сам дуже хоче вірити у власні міфи). Керують нею, здебільшого, випадкові і функціонально непридатні до цього виду діяльності люди - некомпетентні й безвідповідальні дилетанти-центрократи, випускники старої партноменклатурної школи. Вони внутрішньо неспроможні мислити глобально та системно, діяти демократично й гуманно. Не мають вони й необхідного рівня управлінської культури, спеціальних знань, відповідних здібностей та досвіду. Дуже часто вони не володіють навіть елементарними уявленнями про об'єктивні суспільні закони, сутність, цілі та методи справжнього управління суспільством. Разом із тим, вони ще й принципово не бажають управляти країною належним чином. А саме: керуючись загальнонародними інтересами і цілями, приймати своєчасні, оптимальні й ефективні управлінські рішення, котрі би запобігали виникненню негативних соціальних проблем і конфліктів, а також сприяли продуктивному функціонуванню всього нашого суспільного комплексу та всіх його компонентів.

Проте, вони все ж таки прагнуть постійно знаходитись "у центрі" та "нагорі" даного соціуму. Причина тому є банальною: значні й дуже "приємні" переваги, можливості й пільги, що особисто їм, у порівнянні з усіма іншими співгромадянами, несправедливо надає таке вигідне керівне становище. Цілком зрозуміло, що загальна політична та економічна свобода, справедлива рівність і демократія у дійсності їм не потрібні. Адже останні, будучи реально запровадженими в нашій країні, можуть суттєво загрожувати стабільності їхнього нинішнього cоціального становища та їхньому власному матеріальному добробуту. От саме тому, заради збереження особистої влади й неправедно набутої власності, вони тепер здійснюють свою контрреволюційно-антинародну діяльність, використовуючи при цьому усі свої владні можливості та "адмінресурси". Й уже стає цілком очевидним, що кінцевою метою цієї контрреволюції являється антиконституційна, комплексна, повна й безповоротна "прихватизація" всієї України, - разом з усіма її природними багатствами, суспільними ресурсами й навіть з усіма громадянами…

Отже, усім нам необхідно добре усвідомити той очевидний факт, що шлях надмірної централізації, яким так упевнено веде Україну її нинішня правляча верхівка, у дійсності не є й ніколи не зможе стати шляхом до справжньої свободи, демократії та прогресу. В нашому цивілізаційному розвитку це є зворотний, регресивний шлях, що однозначно веде українське суспільство у темне минуле, до деспотичної тиранії та рабства. Це - украй небезпечний шлях до чергової тоталітарної прірви, з якої для багатьох із нас, нині сущих, уже ніколи не буде вороття!

Сьогодні перед нами, хто живе в теперішній Україні, усе частіше постає класичне людське питання: "Що робити?". Відповідь на нього, яка закономірно випливає з власних довгих і тяжких роздумів автора про сучасну долю рідної Батьківщини, може бути лише такою.

Нам усім, сучасним українцям, все ж таки належить разом виконати свою історичну місію й послідовно довершити саме ту демократично-антицентричну, системно-визвольну революцію, яка розпочалася в СРСР наприкінці минулого століття, а потім була загальмована контрреволюційними силами та їхніми центрократичними "реформами" вже після отримання Україною незалежності.

На інше логічне питання: "Яким чином робити цю революцію?", - зараз можна відповісти лише загально: неодмінно "оксамитовим", тобто виключно мирним і ненасильницьким шляхом. Тому що, як свідчить історія, способи людських дій завжди визначають їх кінцевий результат...

А ще при цьому нам належало б розумно й творчо використовувати позитивний революційний досвід і знання, що вже набуті як нашим власним, так і іншими демократичними і суверенними народами світу.

При здійсненні цієї революції нам обов'язково слідувало би концентруватися не на помсті та огульному руйнуванні "усього старого", а на діалектично-прогресивному й позитивно-конструктивному характері тих історичних завдань, що перед нами об'єктивно стоять. А також - на нашій провідній меті, якою, на думку автора, являється прискорене перетворення України на вільне, сучасне, оптимально функціонуюче, ефективне та солідарне громадянське суспільство.

Останнього ж, певне, можна буде досягти лише шляхом реальної, швидкої, радикальної й послідовної заміни нинішнього центрократично-олігархічного типу нашої суспільної організації новим, прогресивним, децентралізованим та дійсно народовладним типом.

Нарешті зауважимо, що найвищим законом демократії є природне право всякого народу - як і природне право кожної окремої людини - на життя, на свободу, на політичну владу та самоврядування, на щасливе й повноцінне буття, на економічне процвітання, на вільний духовний і культурний розвиток. Тому нам неодмінно треба сьогодні прагнути до того, щоб у результаті здійснення нашої мирної, демократичної, розбудовчої революції цей основний закон демократії реалізувався в Україні якомога скоріше й найповнішою мірою. Тільки тоді наша Україна дійсно зможе перетворитись на оту суверенну, незалежну, демократичну, соціальну, правову (тобто насправді життєздатну, динамічну, потужну, ефективну, всебічно розвинену в системному плані країну), яка нині лише віртуально існує у нашій Конституції. Отож, рішуче перетворити цю конституційну віртуальність на нашу буденну реальність - ось що є для нас найголовнішим історичним завданням найближчого часу.

 

05 травня 2002 року

м. Харків

 

ПРИМІТКИ

1. Центрократія, або "влада центру" - нове поняття, яке тут уводиться, утворене від двох іноземних слів: лат. centrum - центр, осереддя, та грецьк. сratos - влада. Воно означає: а) один із двох основних типів системної організації суспільства, так би мовити, "військово-державний" або "вертикальний" тип суспільного устрою, для якого найбільш характерними являються жорсткі централізація, субординація, ієрархічність, а також насильство й примус як головні способи взаємодії; б) форму державного управління, при якій уся реальна політична та економічна влада, засоби її здійснення, права (й особливо право прийняття важливих політичних рішень), найбільша частина суспільної власності та інших ресурсів надмірно концентруються у руках т. зв. "центру". Ним звичайно являється головна державна посада чи певний колегіальний орган, що знаходиться нагорі багатоповерхової, ієрархічно улаштованої "владної піраміди". По суті, центрократія (а її цілком можливо розглядати ще як необхідний атрибут і характерну ознаку усякого авторитарного чи тоталітарного режиму) є прямою діалектичною протилежністю демократії, її антиподом. Але нині дуже часто трапляється так, що центрократичні режими свідомо прагнуть назовні виглядати як демократія, формально навіть впроваджуючи в країні, де вони панують, традиційні атрибути останньої: демократичну конституцію, парламент, систему виборів й таке інше. Типовими прикладами центрократій являються деспотичні держави стародавнього Сходу, гітлерівська Германія, СРСР (особливо сталінської доби), сучасна Україна та переважна більшість пострадянських країн СНД.

2. М.М.Алєксєєв слушно зауважив, що свого часу інститут президентства "виник у наслідку відомих монархічних ремінісценцій, що були навіяні, головним чином, Монтеск'є" (Див.: Алексеев Н.Н. Идея "земного града" в христианском вероучении. // Путь, № 5, октябрь-ноябрь 1926 г. - С.19.). Як відомо, ідея Ш.Монтеск’є про розподіл державної влади на законодавчу, виконавчу і судову була реалізована у моделі державного ладу, що нині зветься “західною” або “реальною демократією”. Але Монтеск’є не вводив такого поняття, як “президент”. У своїй фундаментальній праці “Про дух законів” (М., 1955) він писав буквально ось що: “Виконавча влада повинна бути в руках м о н а р х а, бо ця сторона правління, яка майже завжди потребує дії швидкої, краще виконується одним, ніж багатьма; напроти, все, що залежить від законодавчої влади, часто краще улаштовується багатьма, ніж одним”. То ж треба дивитися правді в очі: інститут президентства, котрий сьогодні вважається демократичним, у дійсності, за своєю природою, є суто монархічним атавізмом. А “монархізм” (автократія) і “республіканізм” (демократія) завжди були і остаються діалектичними протилежностями…

3. Не випадковим, а цілком закономірним є те, що президенти багатьох сучасних “демократій” (а по суті - конституційних монархій) постійно прагнуть здобувати для себе все більш широкі владні права і повноваження, фактично, перетворюючись таким чином на класичних абсолютних монархів. Отже, сьогодні для всієї світової демократії саме ця загальна тенденція становить дуже серйозну і небезпечну проблему, не помічати яку вже просто стає неможливим. Адже вона не лише свідчить про існування глибокої системної кризи сучасної “реальної демократії”, але й вказує на об’єктивну необхідність прискореного пошуку нових, прогресивних, насправді демократичних, більш досконалих та ефективних форм організації суспільної влади.

4. Гриценко А. Угроза? Национальной? Безопасности? // "Зеркало недели", №7 (331), 17 февраля 2001 г. - С.5

5. Сиренко В. Питання назріле! Україна потребує зміни форми правління // Голос України, №27 (2527), 13 лютого 2001 р. - С.4.

6. Чемерис В. Президент. - К., 1994. - С.225-226

7. Чемерис И. Леонид Кравчук: "Давление на депутатов уже не дает результата, а вызывает сопротивление". // День. - № 92, 26 мая 2000 г. - С.18

8. Бойко О.Д. Україна 1991-1995 рр.: Тіні минулого чи контури майбутнього? (Нариси з новітньої історії). - К.: Магiстр-S, 1996. - С.27.

9. Там само.

10. Джефферсон Т. Автобиография. Заметки о штате Виргиния. - Л.: Наука, 1990.- С.198-199.

11. Автору уже доводилось раніше вказувати на те, що "тривале й послідовне вилучення владою у суспільства за допомогою існуючих в Україні систем податків і цін практично всієї додаткової та необхідної вартостей якраз і являється основною політико-економічною причиною не лише "тінезації" вітчизняної економіки, але й узагалі всього сучасного української загальносистемної кризи... До цього часу в країні склалася вкрай ненормальна і дуже складна системна ситуація. Вона характеризується тим, що суспільство в цілому і переважна більшість його компонентів за роки української незалежності були цілеспрямовано [і централізовано] позбавлені об'єктивно необхідних їм субстратів певної кількості та якості. Окрім того, вони нині не мають практично ніякої легальної можливості поповнити їх до оптимального рівня. Як наслідок, це вже призвело до того, що суспільство та його компоненти виявились занадто виснаженими й знекровленими. Тому вони втратили всяку здатність самовідтворюватись і прогресивно розвиватись". (Белецкий А. В. Снова о "тени", или Информация к размышлению "воинствующих тенеборцев". // Вестник Международного славянского ун-та (Харьков). - №1, 1999. - С.15).

12. Гриценко А., Жданов И., Пашков М. Административная реформа: Дальше. Дальше? Дальше! / Зеркало недели. - №22 (295), 3-9 июня 2000 г. - С. 3.)

13. Там само.

 <<1 - 2>>