ГРОМАДЯНСЬКА БЕЗПЕКА

Меню

 

Категорії
Аналітика [34]
Загальна [99]
Суспільство [66]
Право [21]
ЖКГ [21]
Самозахист [18]
Відео [5]

 

Статистика


 

Кулька

 

 

 

Погода

Погода в Украине


Головна » Статті » Аналітика

Уроки парламентаризму
Чому зволікають? Мабуть, це головне запитання, котре ставлять собі і оточуючим політично стурбовані громадяни. Те, що вожді ПР і БЮТ змовилися укласти союз, а також практично узгодили проект оновленої Конституції, уже майже ніхто не заперечує. Однак офіційна презентація масштабного проекту в черговий раз переноситься.

Причин, з яких головна політична прем’єра сезону відкладається, може бути кілька. По-перше, цілком очевидно, що вчорашні непримиренні опоненти ніяк не можуть подолати взаємну недовіру. І впливові бютівці, і (особливо) авторитетні регіонали майже відкрито сумніваються в порядності майбутніх партнерів. Небажання пошитися в дурні відверто гальмує, здавалося б, невідворотний процес. По-друге, прогнозовано тяжко посувається процедура обробляння нунсівців і «улещування» Володи­мира Литвина і Ко. Максимально широке представництво нового союзу особливо цікавить Юлію Володимирівну. Прем’єр, добряче втративши електоральну вагу, ризикує більше від екс-прем’єра. Тому для неї принципово важливо, щоб майбутня угода виглядала не банальним поділом країни на двох, а масштабним планом порятунку Вітчизни.

Здогадно існує і третя причи­на. Як уже натякали деякі політики, у Віктора Ющенка є теоретична можливість одним розчерком пера розладнати плани противників. Для цього він мусить негайно заявити про свою добро­вільну відставку, неминучим наслідком чого стають позачергові всенародні вибори глави держави. На слабких і сильних сторонах даної комбінації ми докладно зупинимося нижче, а тим часом звернемо увагу на важливу деталь. За Конституцією, дострокова президентська кампанія має пройти через 90 днів після залишення гарантом своєї посади. Часу на роздуми у Віктора Андрійовича залишилося зовсім обмаль. Інакше втрутитися в хід подій він навряд чи зможе.

Пояснимо. Якби президент заявив про свою відставку, скажімо, 6 червня, вибори, орієнтовно, відбулися б 6 вересня. Згідно з попередніми планами БЮТ і ПР, оновлена Конституція (яка передбачає, зокрема, обрання гла­ви держави парламентом) має бути ухвалена на наступній черго­вій сесії ВР. Відкриється вона, від­повідно до Основного Закону, першого вівторка вересня, тобто 1-го. Ющенку залишалося тільки сподіватися, що в проміжок із 1-го по 6-те депутатський корпус не встигне оновити Конституцію. Якщо встигне, вибори, із високим ступенем імовірності, будуть скасовані. Отже, кожен день зво­лікання відсуває дату можливого всенародного голосування за майбутнього президента. А з цим відсуванням відбувається остаточне роззброєння президента.

За однією з версій, творці гіпотетичної «Коаліції соборності і від­родження» тягнуть час навмисно. Вони чудово знають, наскільки важко Ющенкові розставатися з владою. Що далі переноситься дата презентації політичного гіперпроекту, то більше гарант вірить у те, що все якось минеться.

Хоча те, що головковерх нер­вує, очевидно. Його заклик «стати біля президента, (...) не пропустити цих шахраїв», — зайве тому свідчення. Втім, із технологічного погляду, цю заяву можна вважати помилкою. Після того як проект майбутніх конституційних правок (з подачі нашого видання) набув розголосу, активних противників майбутнього союзу не могло не побільшати. Але охочих «стати біля президента» серед них, м’яко кажучи, небагато. Ризикну припустити: якби Віктор Андрійович закликав захищати Конституцію, а не себе, він майже напевно збільшив би число ситуативних прибічників.

Але Ющенко не змінюється. Тонкі ходи ніколи не були його сильною стороною. Здатності здійснювати Вчинки він теж так і не набув. Попри все його позерство, у політичних жестах гаранта, як завжди, мало естетики і відваги.

Яким чином Банкова могла поламати гру майбутнім конституційним реформаторам? Відпо­від­но до статті 108 Конституції президент має право заявити про свою відставку. А в статті 109 сказано, що глава держави автоматично втрачає свої повноваження після оголошення про добровільну відставку на засіданні парламенту. Відповідно до статті 103, вибори в цьому разі мають відбутися через 90 днів.

Якби таке сталося, Тимошенко і Януковичу довелося б займатися не стільки конституційною законотворчістю, скільки підготовкою до позачергової кампанії. У всякому разі, так вважали деякі соратники Ющенка, котрі підштовхували патрона до відставки. (До їхнього числа, за деякими відомостями, входив, наприклад, Роман Безсмертний, який нещодавно взявся реанімувати «Нашу Україну».) Окремі конфіденти гаранта вважали, що сміливий крок глави держави остаточно поставив би хрест на операції «Політреформа-2». Чому? Тому що зміни до Конституції ухвалюють у вигляді закону, на якому має красуватися автограф президента. Котрого немає. Припущення досить сміливе. Якщо врахувати, що повноваження глави держави в цьому разі переходять до спікера, який із цього моменту набуває право підписувати закони.

Команди Тимошенко і Януковича, звісно, прораховували комбінацію з відставкою президента і шукали протиотруту. Розглядали різні варіанти, правові і не дуже. Наприклад, пропонувалося не ухвалювати в Раді постанову про проведення дострокових виборів. Мовляв, немає дати — немає і голосування. Обговорювалася можливість невиділення бюджетних коштів на організацію кампанії. Але такі ходи виглядали б занадто вже обурливо.

Єдиний законний спосіб зірвати всенародні вибори глави дер­жави був очевидний: устигнути ухвалити конституційні зміни, змінивши спосіб обрання президента до дня голосування. У цьо­му разі нова більшість мала повне право домагатися скасування запланованих виборів. Заборону на їх проведення теоретично можна було прописати в перехідних положеннях. А в разі потреби звернутися до Конституційного суду і з високим ступенем імовірності отримати задовільну відповідь.

Втім, усе сказане вище — зі сфери пустих гіпотез. А тим часом звернімося до речей більш реальних. Проект конституційних змін, який потрапив у наше розпорядження, заслуговує на детальний розгляд. Ніхто з вузького кола осіб, допущених до цієї таємниці, поки що публічно не підтвердив його автентичності, але й не спростував. Однак у нас є вагомі підстави вважати, що саме цей документ, станом на 4 червня, став результатом багатомісячних переговорів між командами Партії регіонів і Блоку Юлії Тимошенко.

Розповідь про доленосний проект почнемо з найбільш одіозного із запропонованих ноу-хау.

Отже, передбачається, що в найближчому майбутньому право обирати главу держави перейде від народу до його обранців. Вибори президента мають проходити останнього тижня п’ятого року повноважень глави держави. Володарем заповітного крісла стане той, хто матиме підтрим­ку 300 парламентарів. У разі, якщо Рада з якихось причин не спромоглася цього зробити протягом 60 днів, її повноваження припиняються достроково.

Оцінимо запропоноване нововведення з трьох точок зору — суспільної легітимності, конституційності, а також політико-правової доцільності.

Цілком зрозуміло, що населення країни не в захваті від того, що в нього забирають право обирати собі вождя. Численні опитування багаторазово підтверджували очевидну непопулярність цього кроку. Тимошенко і Янукович не можуть цього не знати, але поки що не в змозі об’єктивно оцінити, наскільки важ­ливим для народу є дане право. І, відповідно, в якій формі народ готовий це право захищати. Зрозуміло й інше: якщо спосіб обрання глави держави залишиться колишнім, про союз між Тимошенко і Януковичем можна забути, оскільки ламається фундамент складних домовленостей. Розмови про великі цілі (вихід із кризи, об’єднання країни) нікого не мають вводити в оману. Виправдати майбутні кроки можна чим завгодно. Наприк­лад, у проекті пояснювальної записки до конституційних змін багато місця приділяється потребі «гарантування необхідних, безпечних і здорових умов роботи жінок під час вагітності і після пологів». Але навряд чи хтось повірить, що коригування Основного Закону викликане виключно турботою про породілей.

Пункт другий — конституційність новації. Ми не Консти­туційний суд, і перевіряти пропозиції на предмет відповідності не можемо. А от сам КС це вже робив. 2003-го він не побачив обмеження прав і свобод у тому, щоб право вибору президента перейшло від народу до депутатів. Противники новели вважають, що цього недостатньо.

Їхня логіка зводиться до такого:

— Конституція вимагає, щоб зміни до I, III і XIII розділів Основного Закону вносилися тільки після проведення референдуму;

— у III розділі Конституції сказано, що «вибори до органів державної влади та органів місцевого самоврядування є вільними і відбуваються на основі загального, рівного і прямого виборчого права шляхом таємного голосування»;

— президент, з погляду права, — орган. Зміна способу його обрання порушує положення III розділу.

Висновок: щоб вписати в Конституцію норму про обрання глави держави Верховної Радою, необхідно провести референдум.

Наскільки обґрунтованою є така точка зору? Як відповідь наведемо думку тих, хто з нею не згоден.

Їхні аргументи такі:

— положення про зміну форми обрання президента вноситься не в III, а в V розділ Конс­титуції;

— положення III розділу не поширюються на президента, адже йдеться там про колективні органи. У протилежному випадку в III розділі було б записано «вибори органів», а не «вибори до органів», як зазначено в чинній Конституції;

— тільки Конституційний суд може поставити під сумнів правомочність будь-яких змін Основного Закону;

— КС може відхилити ту чи іншу конституційну новацію лише в разі невідповідності її 157-й або 158-й статтям Консти­туції. Зміна порядку обрання президента не порушує ні тієї, ні іншої, про що Конституційний суд уже заявляв шість років тому.

Висновок: референдум не потрібен.

Хто правий? Судіть самі. Від себе додамо небагато. Якщо проект буде направлено в Конститу­ційний суд, то на Жилянській, найімовірніше, визнають за депутатами право коректувати порядок обрання глави держави. І з цим уже не посперечаєшся.

Є, втім, інший нюанс. Консти­туційними змінами передбачається, що обиратиме президента цей склад парламенту. Ось тут є запитання. Річ у тім, що Рада VI скликання обиралася за чинною Конс­титуцією, і, відповідно до статті 85 КУ, повноважень на обрання президента в неї немає. Нагадаємо, що після політреформи-2004 право призначати пре­м’єра і уряд з’являлося тільки в наступного парламенту. Консти­туційним правом не вітається, коли якийсь орган сам собі додає повноважень. На це, до речі, свого часу вітчизняним законодавцям вказувала Венеціанська комісія. Зауважимо також, що пов­новажен­ня Ради «заднім числом» розширюються більш ніж істотно. За статтею 76 Консти­туції, повноваження Ради становлять п’ять років. Автори конституційних змін у перехідних положеннях передбачають, що «чер­гові вибори до Верховної Ради Ук­раїни (...) проводяться останнього тижня восьмого місяця п’ятого року повноважень президента України, обраного після наб­рання чинності Законом «Про внесення змін до Конс­титуції».

Перекладаємо на загальнозрозумілу мову. Наступні вибори до Верховної Ради пройдуть не раніше ніж 2014 року, а не 2012-го, як велить Конституція. Ось тут КС є де розвернутися.

Переходимо до третьої позиції. Наскільки виправдане «парламентське президентство»? Для початку пропонуємо ще раз повернутися до листування між Україною і Венеціанською комісією. Європейські експерти у сфері конституційного права в 2003 році визнавали, що вибір форми обрання президента є особистою справою кожної держави. Правда, при цьому зазначали, що навряд чи доцільно піддавати ревізії повноваження президента напередодні президентських виборів. І, найголовніше, що «зміни не повинні створювати можливості для ускладнень і політичних конфліктів (...) Якщо обрано парламентську модель, має бути передбачено відповідний мінімум вимог щодо президентського контролю і впливу (...) Президент зберігає той самий ступінь незалежності (...) і певні повноваження, котрі, як здається, не відповідають посаді, яку традиційно обіймає президент, обраний непрямим голосуванням при парламентській системі правління».

Сказане тоді цілком актуальне й нині. Президент, після уточнення Конституції, втрачає чимало важелів впливу на виконавчу владу. Але порівнювати його, скажімо, з німецьким президентом, як це останнім часом регулярно роблять регіонали і тимошенківці, — верх лукавства. У Німеччині главу держави називають нотаріусом, але це неофіційне прізвисько має шанобливий, а не образливий відтінок. Президент ФРН є повіреним гілок влади, гарантом стабільності. Його роль — роль арбітра при політичних конфліктах. Від нього залежить, що краще для країни при виникненні криз: не розпускати бундестаг (як це було при Колі) чи розпускати (як це було при Шредері).

Чи буде таким нотаріусом майбутній український президент? Аж ніяк. Тому що він:

— очолює Раду національної безпеки;

— є Верховним головнокомандувачем;

— має право відкладеного вето;

— вносить до Верховної Ради подання на призначення міністрів закордонних справ і оборони, глави НБУ (до обрання ВР восьмого скликання), а також на призначення і звільнення генпрокурора і голови Державної судової адміністрації;

— призначає і звільняє з посади чверть складу Ради НБУ, Нацради з питань телебачення і радіо­мовлення, Нацкомісії з питань регулювання електроенерге­тики, Нацкомісії з питань регулювання зв’язку, п’ятьох членів Державної судової адміністрації, а також голів Служби безпеки, Служби зовнішньої розвідки і Державної прикордонної служби (разом із їхніми заступниками).

Водночас президент залишається недоторканною особою, за ним зберігаються певні привілеї та особливий порядок відсторонення від посади.

Це ще не все, але цього цілком достатньо, щоб зрозуміти: «парламентський» глава держави — аж ніяк не німецький президент і не англійська королева. З урахуванням повноважень Державної судової адміністрації (на яку президент дуже істотно впливає) майбутній головковерх отримає реальних повноважень більше, ніж чинний.

Розмови про оптимізацію системи влади (чим, власне, і обґрунтовувалося прагнення піддати Конституцію ревізії) так ними і залишилися.

Докази лукавства мало не на кожній сторінці проекту. Найяс­кравіший приклад — нова редакція статті 122. Відповідно до неї, право на проведення дізнання і досудового слідства (у тому числі на порушення справ, передачу їх до суду і підтримання державного обвинувачення в суді) відтепер матимуть:

— прокуратура;

— МВС;

— СБУ;

— КРУ Мінфіну;

— Державна податкова служба;

— Державна митна служба;

— Рахункова палата.

А ще Постійна слідча комісія — новий орган із масштабними повноваженнями. Створення здо­рової конкуренції у сфері боротьби зі злочинністю річ нормальна. Але такий довгий перелік уповноважених борців дає привід погодитися з одним із регіоналів, котрий у приватній бесіді жартома запропонував доповнити статтю 122 фразою «Кожен має право заробити».

На кожній сторінці «прибютівського» опусу видно сліди складних домовленостей між друзями-суперниками. Те, що численні нововведення роблять конструкцію державної системи ще більш громіздкою і неповороткою, до уваги не бралося. Кожен хотів гарантій на випадок невдачі.

Про що йдеться. Відповідно до нової моделі держустрою, парламентська більшість самочинно формує уряд, який, у свою чергу, має максимальну повноту виконавчої влади. Цікавим видається спосіб визначення більшості.

Отже, вибори в Раду відбува­ються нібито за пропорційною схемою. Чому «нібито»? По-перше, тому, що відтепер кожен депутат-списочник буде закріплений за конкретним округом, що більше схоже на модернізацію «мажоритарки», ніж на партійну модель. По-друге — оскільки передбачено другий тур виборів, до яких слово «пропорція» застосовувати не можна. Швидше доречний термін «диспропорція». Дві партії (блоки), які набрали в першому турі максимальну кількість голосів виборців, виходять у другий раунд. Його переможець автоматично отримує 226 мандатів незалежно від результату. Всі інші розподіляють місця за підсумками першого туру. Те, що така схема, м’яко кажучи, спотворює волевиявлення, говорити зайве.

На цю новацію дали свою попередню згоду і Тимошенко, і Янукович. При цьому кожен із них розумів: або БЮТ, або ПР може стати тим самим об’єднанням-невдахою, якому не пощастить у «додатковий час».

Для цього і було вигадано систему страховок. Права опозиції (основу якої горезвісний невдаха і складе) конституційно закріплені. І права ці непристойно великі.

В європейських парламентсь­ких демократіях головним і най­ефективнішим способом парламентського контролю з боку опозиції вважається інтерпеляція. Тобто право депутатів вимагати від прем’єра, члена уряду або Кабінету в цілому відзвітувати з того чи іншого питання. По суті, йдеться про розширену версію депутатського запиту.

У нас демократія пішла далі. Парламентська опозиція має право:

— обирати і звільняти першого віце-спікера, голову постійної слідчої комісії (своєрідного міні-МВС), голів семи комітетів (зокрема з регламенту, бюджету, свободи слова, боротьби з організованою злочинністю), перших заступників голів решти комітетів;

— призначати і звільняти омбудсмена, голову і членів Рахункової палати, чверть складу Ради НБУ, Нацради з ТБ, НКРЕ, п’ятьох членів Державної судової адміністрації.

Але й це ще не все. Постійний представник парламентської опозиції в Кабінеті міністрів є повноцінним членом уряду (!). Крім того, представники опозиції будуть присутні у всіх (!!!) міністерствах, центральних органах виконавчої влади, місцевих держадміністраціях. Ось тобі, бабусю, й інтерпеляція! Запитання на засипку: чим у такому разі влада відрізняється від опозиції?

Кажуть, що Конституція — суспільний договір між владою і народом. У даному разі йдеться про великий «договорняк» між двома найбільшими політформуваннями. Сліди домовленостей — усюди. Якого, питається, дідька, у Конституцію внесли зобов’язан­ня створити суспільне телебачен­ня? Це — не конституційне питан­ня. Але на те є неконституцій­на відповідь — так своєрідно застовпили право на майбутнє освоєння «Інтера» Григоришиним...

Конституція від Януковича і Тимошенко не схожа на Конститу­цію від Ющенка. Вона не гірша і не краща. Вона потворна по-своєму. Її автори не соромилися умовностей. Скажімо, у 85-ту статтю вписали обмеження, яке стосується проведення референдумів. Цього робити не можна. Будь-яку правку такого роду можна вносити тільки в III розділ і тільки після всенародного обговорення. Але затвердження нової редакції Основного Закону на плебісциті у плани інтересантів не входило. Тому правило визнання референдуму недійсним вписали (вдумайтеся!) у повноваження Верховної Ради. Без тіні збентеження.

Без тіні сумніву партійні бонзи впровадили надзвичайно жорстку форму імперативного мандата. Депутати Ради і місцевих Рад не мають права залишати фракції, за списками яких вони обрані. Зате партія (блок) має право вигнати неугодного за «порушення виборчої програми партії». За таким формулюванням можна покарати кого завгодно і за що завгодно. Оскаржити партійний вирок у судовому порядку заборонено. 124-та стаття Конституції, якою юрисдикція судів поширюється на всі правовідносини в державі, завбачливо підчищена. Смисл депутатської присяги, відповідно до якої парламентарій присягається у вірності тільки Україні, і нікому більше, зведено до нуля. 79-ту статтю чинного Основного Зако­ну проігноровано.

Пропоную перечитати її тим, хто багато говорить про демокра­тичність майбутньої Конститу­ції. Демократизм упорядників нової версії найкраще демонструє ще одна конституційна новела. Проект статті 34-1 карає ЗМІ довічним (!) позбавленням ліцензії за поширення дезінформації. Від брехні в ефірі і на газетних шпаль­тах втомилися всі. Але до такого не додумалися ні Леонід Да­нилович, ні Владімір Владіміровіч, ні Аляксандр Ригоравіч, як відомо позбавлені особливих сен­тимен­тів. Закрити медіа за «дез­інформацію» не складніше, ніж вигнати з депутатів за «порушення партійної програми». Судді ж — хто?

До речі, про правосуддя. Глибокий сон правосвідомості, схоже, породив чергового монстра. Ім’я йому — Державна судова адміністрація (ДСА).

Однією з головних цілей зміни Основного Закону політреформатори називали усунення дуалізму влади. У результаті замість двох центрів впливу країна ризикує отримати три. Окрім зовсім не «весільного» президента і Кабміну, який наростив м’язи повноважень голови, маємо ще й нового гравця — ДСА. Саме вона створюватиме й ліквідовуватиме суди, здійснюватиме адміністративні й розпорядницькі функції в судах і вестиме списки кандидатів у кваліфікаційно-дисциплінарні комісії. Останні, у свою чергу, виконуватимуть функції відбору на суддівські посади всіх рівнів і рангів, притягуватимуть до відповідальності суддів і членів виборчкомів, звільнятимуть суддів, а також обиратимуть суддів шляхом жеребкування.

Владним повноваженням ДСА можуть позаздрити прем’єр і президент. Хоча останній формально має серйозні важелі впливу на ДСА, у схемі розподілу повноважень передбачений певний маневр для глави судової адміністрації. Якщо, наприклад, при прези­дентові Януковичу головою ДСА буде Медведчук, особисто я не впевнений, що Віктор Федорович кермуватиме Віктором Володими­ровичем. Швидше, навпаки.

Про новий проект конституцій­них змін можна говорити ще довго. Бо документ цей досить склад­ний і дуже цікавий, як із політич­ної, так і з правознавчої (точніше — правософської) точок зору. Кожен охочий має право сказати про нього все, що думає. Скориставшись своїм, зазначу: мало знайдеться в країні таких щирих і відданих прибічників парламентської моделі, як ваш покірний слуга. Але цей документ навряд чи є прикладом впровадження парламентської демократії. Як на мій неосвічений погляд, парламентаризму в ньому не більше, ніж демократії.



Джерело: http://www.dt.ua/1000/1550/66377/
Категорія: Аналітика | Додав: admin (07.06.2009) | Автор: Сергій Рахманін
Переглядів: 490 | Рейтинг: 0.0/0 |
Всього коментарів: 0
Додавати коментарі можуть лише зареєстровані користувачі.
[ Реєстрація | Вхід ]