ГРОМАДЯНСЬКА БЕЗПЕКА

Меню

 

Категорії
Аналітика [34]
Загальна [99]
Суспільство [66]
Право [21]
ЖКГ [21]
Самозахист [18]
Відео [5]

 

Статистика


 

Кулька

 

 

 

Погода

Погода в Украине


Головна » Статті » Загальна

Вік повної дієздатності, або Свято, яке знову не з нами
Уже марширують солдати, прогрівають двигуни танки, злітають у небо літаки і висуваються гармати на вихідні для салюту рубежі. Вже спічрайтери пишуть карбовану промову для глави держави, болісно розмірковуючи, у чому він упевнений цього разу. Вже на головних майданах міст, селищ, сіл і інших населених пунктів споруджено трибуни, а жителям розказано, що і коли буде закрито, перекрито і до відвідання заборонено. Словом, усе як завжди, коли країна готується відзначити своє головне свято — День державної незалежності.
Студентська революція на граніті

Студентська революція на граніті
І, як завжди, соціологічна служба Центру Разумкова опитала громадян на предмет їхнього ставлення до незалежності та її святкування. І, як завжди, громадяни свою прихильність до незалежності підтвердили. Але її річницю святом особливим визнати радше відмовилися, як завжди.

Річниця тим часом особлива. Нашій незалежній державі — 18. Юридично кажучи, вона вступила у вік повної дієздатності. Що, на відміну від простого використання прав, від народження даних, означає «здатність усвідомлювати значення своїх дій, управляти ними і передбачати їхні наслідки». Зокрема й не вельми для оточуючих приємні. І в цій частині — не тільки усвідомлювати і передбачати, а й нести за вказані наслідки відповідальність. Красиво називається — деліктоспроможність, але про це згодом.

Є підстави поглянути, чи змогла наша повнолітня держава набути до знаменної своєї річниці повної дієздатності. А коли поглянути, то з’ясується, що з використанням прав наша держава упоралася. Проблеми — у плані усвідомлювати, передбачати, тим більше відповідати.

Нові часи — нові пісні...

Нові часи — нові пісні...
Втім, по порядку — спочатку свято і що про нього опитані громадяни думають. Опитування проведено 20—28 липня 2009 р. Опитано 2006 респондентів старше від 18 років у всіх регіонах України. Теоретична похибка вибірки — 2,3%.

Незалежність: явище, свято і відповідність

У референдумі 1 грудня 1991 року взяли участь 84% громадян.

Із них підтримали державну незалежність України — 90%, проголосували проти — близько 8%.

Відтоді за всіх проблем і негараздів, за різних, але постійних криз ми незалежності країни залишаємося вірними, як самим собі. Принаймні, попри поточну фінансово-економічну і чергову політичний кризу, ми своє ставлення до неї, порівняно із серпнем минулого року, не змінили. Майже.

І якби референдум відбувався сьогодні, то незалежність країни підтримала б більшість із нас і рівно стільки ж, скільки у серпні минулого року — 52%. Проголосували б проти — чверть (торік — 22%). Решта 23% — або не визначилися, або на референдум не пішли б (у серпні 2008-го — 26%).

Прибічники незалежності становлять більшість у кожному регіоні. Тільки більшість ця різна: на Заході — абсолютна (86% проти 4, які не підтримали б незалежності); у Центрі — проста (52% проти 25); на Сході — відносна (41% проти 35), на Півдні — статистично не значима (36% проти 32).

У вікових групах прибічників незалежності — теж більшість. Серед громадян трохи старших, кому 50 і за, — до 48%. А серед молодих, кому ще 40 не стукнуло, — до 57%. Що, як завжди, свідчить про наявність у незалежності країни вагомого потенціалу підтримки.

І, треба сказати, захисту.

Готовність захищати країну у разі воєнної небезпеки виявили 63% громадян — від 65% на Заході (проти 18% тих, хто виявився неготовим) до 58% на Півдні (проти 20%). Причому до захисту готові не тільки 68—70% юних (18—29 років) і молодих (30—39 років), а й 50% громадян у віці 60 років і більше. Не готові — від 16% юних і молодих до 31% тих, кому далеко за, що природно. Вражає, чи не правда?

Однак.

У серпні 2008 року аналогічну готовність засвідчили тільки 48% громадян (проти 28% не готових і 24% тих, хто не визначився). Різниця настільки значна, що спонукають на міркування, особливо коли врахувати, що торішнє опитування проводили в розпал воєнних подій на Кавказі...

Тут, мабуть, одне з двох: чи то ми готові захищати країну не від будь-якого супостата, а лише прізвище його заздалегідь спитавши, чи то, подивившись торік на військовий парад уважно, громадяни зрозуміли, що коли не вони...

Втім, ми про свято.

Як було сказано, воно, як завжди, знову не з нами. Великим святом вважають День незалежності лише 15% громадян країни — від 37% на Заході до 7% на Півдні. 38% — вважають його святом офіційним, інакше кажучи, не своїм, не особистим і особистісно значимим. Практично стільки ж — звичайним вихідним. А 8% — переконані, що цей день варто зробити звичайним робочим. Двоє із сот­ні — визначитися не змогли.

Можна подати дані інакше: для жителів Заходу і Центру країни День незалежності — радше звичайне офіційне свято (44 і 41% відповідно), а для Півдня і Сходу — звичайний вихідний (46 і 43% відповідно).

Та хоч як подавай, а не склалося. Причому, на відміну від самої незалежності, ставлення до її святкування від віку громадян не залежить. Ті, хто вважає День незалежності великим святом, становлять лише 15—16% у кожній віковій групі. Для найбільш юних воно радше звичайне офіційне свято (44%), для найстарших — звичайний вихідний день (40%). Тож і з потенціалом тут не дуже...

Тож чому громадяни, будучи досить стійкими прибічниками незалежності, її річницю як свято своє, особисте, домашнє і всезагальне упритул не бачать? Мабуть, як завжди. Тому що не бачать справжньої незалежності своєї незалежної країни. Справді незалежною Україну сьогодні вважає лише третина її громадян: від 59% жителів Заходу до 21% — Сходу. Більшість — 54% — переконані у протилежному: від 28% жителів Заходу до 69% — Сходу. 13% — відповісти на це геополітичне запитання не змогли.

Та обставина, що бачення країни як насправді незалежної демонструє певний потенціал зростання, оскільки воно властиве переважно громадянам молодим і юним, ситуацію рятує не вельми. Бо навіть серед 18—29-літніх громадян із гострим зором — 37%, а менш зірких — 49%. Що вже казати про гостроту зору тих, кому 60 і більше: із них бачать країну незалежною тільки 29%, а не бачать її такою — 56%...

Так, важко вважати незалежною країну, яку от уже 18 років кидає з боку на бік без стерна і без вітрил, тому що хтось поза нею самою сигналу не подає, а хтось подає, але не той.

Ключові слова — вітрила і стерно, можна кермо. Біля стерна країни з усіма її полями, морями і горами, з усіма її громадянами стоїть зазвичай держава. Вона, власне, для того і породжена, щоб кермувати, управляти чи правити, як кому більше подобається, але вести — звідкись кудись.

І від того, як, куди й у чиїх інтересах вона веде, залежать — на щастя чи на жаль — країна і розвиток подій як у ній самій, так і навколо. Навколо — це коли держава сильна. А для сильної держави потрібні три умови: хороші закони, сильна армія і довіра громадян до государя. Так казав Макіавеллі, котрий на природі держави таки знався.

Тепер подивімося хвилину уважно на зазначені три умови. Згадаймо, що відбувається з нашою Конституцією, нашою армією і нашою довірою до чинного государя. Згадали? Тому дамо спокій подіям поза країною.

Про державу і претензії до неї

Я закликаю націю та українських політиків об’єднатися навколо інтересів нашої держави. ...У наше серце повинен увійти дух перемоги.

В.Ющенко,
24 серпня 2008 року

Отже, перше. Переважна більшість (78%) громадян вважають, що загалом події у країні розвиваються в неправильному напрямі. Думають, що у правильному, — тільки 7%, а п’ятнадцять осіб із кожної сотні бігає від одних до інших, сподіваючись знайти аргументи для визначення власної позиції.

Друге. Щоб багато цифр не називати, звернімо увагу на таблицю з відповідями громадян на запитання: «Як, на вашу думку, порівняно з 1991 роком, змінилася ситуація у таких сферах?». І побачимо — хоч ти що з громадянами нашими роби, хоч як їхнє життя покращуй працею героїчною потужної державної машини, вони бачать тільки погіршення. Позитивний баланс вийшов тільки за рівнем демократії, але й він, кволий, становить неповних 2%.

У решті сфер, на думку громадян, ситуація погіршилася: баланс голосів негативний і в цілому, і по регіонах, хоча по регіонах — різниться, інколи дуже.

Єдине, у чому регіони одностайні, — то це в оцінці поліпшення/погіршення ситуації з корупцією. Поліпшення побачили від 9% жителів Заходу до 2% — Сходу; погіршення — 74 і 82% відповідно. Цікаво, чи випливає з цього, що єдине начало, яке нас об’єднує, — корупція?

Проте повернімося до таблиці. І порівняймо баланс, отриманий тепер і в серпні 2005 року. І знову згадаймо, цього разу — що це був за час.

Із часу вступу на посаду нового президента країни — кінець січня 2005 року — по серпень нічого особливого у сферах, перелічених у таблиці, не сталося й не відбулося. Хіба що пристойні гроші з нагоди народження дитини пообіцяли...

А позитивний баланс на користь підвищення рівня демократії в 13 разів більший, ніж тепер. А негативний в оцінці рівня життя — утричі менший, а рівня соціальної захищеності — вчетверо. Та й інші також.

Що ж тоді було насправді краще?

Тільки одне — був ще той «дух перемоги», що його в епіграфі вище закликав у наші серця очільник держави в торішній День незалежності.

То цей дух у нас уже був. Ми справді були впевнені у своїй перемозі. Звідси — оцінка рівня демократії, звідси й порівняно м’які оцінки всього іншого, так би мовити — авансом. Бо були тоді ще не обмануті надії й очікування, або, красиво висловлюючись, — претензії. Саме ті претензії нам зараз і згадують, дивлячись на теперішні наші незадоволені фізіономії.

Цитата буде розлога, але цікава, не пожалкуєте. З цілком офіційного видання і про нас.

Отже, «хтось втовкмачив нашому населенню в голову, що не тільки в західних країнах, а й у Росії живуть набагато краще, ніж ми... Здавалося б, що має робити людина, незадоволена своїм матеріальним становищем? За логікою — більше працювати. Проте наша людина вважає, що їй усе повинна дати держава. Вона хоче їздити в Європу, дивитися голлівудські фільми, читати західну літературу, не мати цензури й водночас час хоче, щоб держава забезпечила їй високий рівень життя... Приблизно третина населення України так вважає...». А ще «основна маса населення віком від 12 до 45 років страждає на неймовірне завищення життєвих стандартів...».

Про 12-річних нічого сказати не можу, дітей не опитуємо. А сама я в цьому віці мріяла стати балериною й носити спідничку із соболів, як Плісецька. Свого часу один дуже авторитетний і не наш соціолог Н.Луман мудро зауважив: «Усвідомлене життя, збагачене соціальним досвідом, швидко позбавляє зовсім довільних очікувань». Тому до 45 років очікування, як правило, не такі вже й неймовірні. А вже коли старші...

Але стосовно третини населення, яке хоче не більше працювати, а більше отримати від держави, можу сказати таке. Ми неодноразово запитували у вищезгаданого населення, що, на його думку, має бути пріоритетним у ситуації обмеженості бюджетних коштів в Україні. І просили вибрати один із двох варіантів відповіді:

1. Підтримка державою непрацездатних і малозабезпечених громадян шляхом збільшення соціальної допомоги, виплат, субсидій тощо.

2. Підтримка державою працездатних громадян шляхом значного підвищення зарплат, створення робочих місць, сприяння розвиткові малого і середнього бізнесу.

І незмінно близько третини населення (30—34%) вибирали перше. Проте, якщо подивитися соціальний статус тих, хто входить до цієї третини, то з’ясується, що майже половина її (до 47%) — пенсіонери. І очікувати від них іншого вибору було б, м’яко кажучи, некоректно. Особливо, коли взяти до уваги розмір пенсій їхньої переважної більшості...

Далі, по-перше, якщо пенсіонерів із третини відняти, то виявиться, що так думає, насправді, тільки близько 16% населення країни.

По-друге, більшість (58—63%) населення — незмінно обирає другий варіант відповіді.

Заради справедливості, слід сказати: офіційне видання згадує, що «в Україні оплата праці є несправедливою (якщо порівнювати з показниками європейських країн)...»

То що нам робити, за логікою речей? Більше працювати? І замість однієї зарплати у 800 грн. отримувати дві?

За логікою, треба оплачувати труд саме справедливо, орієнтуючись на показники європейських країн і співвідношення в них ВВП на душу населення та середньої зар­плати. І якщо перше в нас нижче в рази, то друге — у десятки разів. Це справедливо? До речі, наші громадяни, котрі працювати не люблять і ставлять надмірні вимоги до життя, серед багатьох, ніким не полічених мільйонів, чудово трудяться в Європі. Хочуть все-таки їздити до Європи, хочуть, книжок західних начитавшись...

За логікою речей, держава, яка має громадян із високими вимогами й до неї, і до життя, а також — з яскраво вираженим бажанням працювати, може й повинна ці вимоги перетворити, каналізувати, конвертувати в дію, діяльність, працю. От коли ми в 2005 році очікували, що вона оце скаже нам, нарешті, що брати, куди нести й як класти, щоб вийшов наш, український «шведський дім»...

Державу можна визначати як завгодно. Можна так, як її визначив знову ж таки авторитетний і не наш філософ Ортега-і-Гасет. Цитата теж не з коротких, корисна в багатьох
сенсах.

«Держава, — писав він, — це насамперед план дії, програма будівництва. Вона закликає людей до певної спільної роботи. Держава не кревне споріднення, не спільність мови або території, не сусідство.

…Це завжди заклик, який одна група людей звертає до інших груп, аби гуртом щось робити. Справа ця, хоч би якою були б її проміжні ступені, зводиться до створення якоїсь нової форми життя. Держава невіддільна від проектів життя, програми справ чи поведінки».

Можна простіше, якщо вже голлівудських фільмів надивилися. Там, коли американські молодики потрапляють у халепу, а вони потрапляють у неї постійно, хтось один неодмінно заявляє: «Треба скласти план», а хтось інший обов’язково запитує: «Ти бос?» Бос, тобто той, хто пропонує план. І навпаки — хто пропонує план, той і бос.

Моя держава план так і не запропонувала. Хоча, зважаючи на все, план «дому» у неї був, але такий, що краще його громадянам не показувати, — бо визначала вона місце громадян у цьому домі десь між сінами та людською...

Тому держава зосередилася все-таки на тому, що вона й кревне споріднення, і спільність мови і території. І змусила громадян будувати не дім, а Вавилонську вежу. Що ми всі успішно й робимо…

Про деліктоспроможність

За 17 років Україна переконалася у власних силах. Ми стали на шлях державної зрілості.

В.Ющенко,
24 серпня 2008 року

Якщо хто забув, то гарне слово в заголовку походить від не менш гарного, оскільки латинського, delictum — провина, правопорушення, взагалі — якась пакість, що заподіяла комусь шкоду, збиток. І означає, як було сказано вище, «спроможність суб’єкта відповідати» за цю саму шкоду.

Побудована нами держава, а точніше сказати, — побудована за нашого потурання, і не Лазаренком, який втік, та котрого Арсеній Петрович пропонує вважати батьком лозінських в Україні, а Леонідом Даниловичем, який нікуди бігти не збирається, оскільки йому тут гарантовано добре.

Леонід Данилович заклав каркас і зацементував. А Віктор Андрійович — гарант хорошого життя Леоніда Даниловича, виконав опоряджувальні робота; при ньому держава не тільки стала на шлях зрілості, а й дозріла.

Ця держава занепала сама і робить занепалими нас. Тому що, відхрещуючись від тієї, колишньої держави, незалежність якої ми підтримали та підтримуємо, зносячи пам’ятники, які її символізують, перейменовуючи вулиці, що про неї нагадують, вона залишає і зміцнює її дух.

Можна знести та перейменувати всіх і вся, повісити в кожному офіційному кабінеті портрети всіх гетьманів до нині діючого та обвішати їх писанками, як лотки на ярмарку. І нічого не буде.

Тому що справжні пам’ятники минулому і минулого — непорушні, вони множаться і почуваються в нашій незалежній країні чудово, на жаль.

Їх можна налічити скільки завгодно. А можна звести до трьох.

Брехня. Вона скрізь і в усьому — від смішних декларацій вищих посадових осіб до конституційних положень про безкоштовну медицину. Від обіцянок бандитам тюрем і декларування доходів/витрат держчиновникам із чадами й домочадцями до сьомого коліна — до закликів «свій до свого по своє» державних посадових осіб, які підрихтовують здоров’я в Австрії, їздять у мерседесах і вдягаються «у Бріоні». Від запевнянь, що в «РосУкрЕнерго» «букви української немає» — до клятв скасувати депутатську недоторканність і туманних пояснень закордонним фондам, інвесторам та іншим кредиторам, куди їхні гроші поділися... Перелічувати це можна до нескінченності, та чи потрібно?

Зневага до людини. В усьому: від її гідності — до якості життя й самого життя. Щоб по приклади далеко не ходити й надто страшних не наводити, ось такий веселенький. У столиці розробляється новий генплан. Для забезпечення житлом містян його треба набудувати близько 30 млн. кв.м. Шляхів два: реконструкція кварталів, забудованих застарілим житлом, простіше кажучи — «хрущовками». Підраховано, що на площах, ними зайнятих, можна побудувати 25—30 млн. кв.м. Тобто рівно потрібна кількість. Але...

Інвестори й девелопери попросили розробників генплану зробити будівництво житла «реальним», простіше кажучи — надприбутковим, яким воно і було. І місто розширюватиметься територіально, у тому числі і в напрямку Чорнобиля.

Термін експлуатації блочних «хрущовок» — 35 років. Дуже скоро вони почнуть складатися в купки, ховаючи під собою офіційну державну турботу про громадян. Зате девелопери будуть щасливі. І офіційне видання напише щось на кшталт: «…населення дозволяє собі демонструвати неймовірний попит на... дороге житло — невиправдано дороге житло. Але ми почали будувати таке житло переважно тому, що на нього є попит. Але все одно населення України демонструє колосальне незадоволення...» Гарно?

Спецрозподіл суспільних благ, простіше — ДУСя. Спецзастосовується навіть закон, перед якими усі рівні. Приклад — знову веселенький. Якщо ви, начитавшись Загальної декларації прав людини, вирішили, що ваше право на свободу пересування в межах світу гарантоване, то перевірте все ж таки, чи немає у вас заборгованості з квартплати. Тут одна сім’я із Сум, кажуть, заборгувала рідному ЖЕКу 17 грн. І мала при цьому завищені претензії на відпочинок у Єгипті. То її з держави Україна не випустили. Повернувся батько сімейства зі столиці в Суми, заплатив, і шлагбаум відкрили. Ще у Львові, розказують, випадки такі були... Кажуть — законно, рішення суду тому що є. А воно є, тому що є якийсь лист міністра юстиції і голови Державної прикордонної служби, після якого ця міра «стала законною» і держава Україна користується правом не випускати своїх громадян за кордон, якщо в них є комунальні борги.

Оце й називається право­здатність без деліктоспроможності. Юридичною мовою кажучи...

Цікаво, а пан Лозінський, який нібито за кордон утік, довідку з ЖЕКу брав?

Так, єдине, в чому держава забезпечила рівність, — це в розмірі прибуткового податку. Криза — найкращий час для того, щоб багаті нарешті поділилися з бідними. Ви про проект бюджету на 2010 рік чули? Ані слова в ньому про впровадження прогресивної шкали прибуткового податку немає. Як і про будь-який інший податок на багатство...

Тож, панове громадяни незалежної країни, держава наша хоча й повнолітня, але, як би це м’якше висловитися у свято, — не така, якою повинна бути. Безтолкова, злодійкувата, а головне — ні за що й ні перед ким не відповідає. І від того, що вона своя, суверенна й незалежна, — не легше, а гірше. Не хотілося б, щоб ім’я такої прекрасної нашої країни асоціювалося з такою державою. Соромно.

Що далі?

…Право на політичну єдність дається не минулим, а майбутнім.

Не те, чим ми вчора були, а те, чим усі разом будемо зав­тра, — ось що об’єднує нас в одну державу.

Ортега-і-Гассет, 1930 р.

Є думка, що говорити погано і про погане досить. Досить скиглити і прибіднятися. Досить чіплятися до держави та можновладців.

Але, по-перше, щоб не було сміття, треба, зрозуміло й безперечно, не смітити. Але якщо сміття є, то нерозумно, стоячи в ньому по коліна, розповідати про те, що отам, у кутку, під
скринею, — чисто. Треба взяти віник. А в кого віник — слово? Професія така...

А по-друге, держава, про яку і в якій не можна було говорити погано про погане, в нас уже була. Вона погано скінчила, зокрема і з цієї простої причини. Комусь хочеться повторити?

У тій державі в усьому були винні вороги та пігментація шкіри. На восьмому десятку років вона все ще розповідала про «родимі плями капіталізму», які заважають виконати обіцянки «через 20 років», «кожній сім’ї — окрему квартиру» та всі інші.

А в нашій? Родимі плями є — «совки». Це насамперед наші батьки і бабусі, які, власне, побудували й відбудували міста, в яких ми тепер живемо. Газопроводи, нафтопроводи і шахти, на яких зараз роблять гроші ті, хто найгучніше розказує, що, мовляв, зникне нарешті радянське покоління — і тоді вже будуть і ринок, і демократія, і рівні права. А поки що...

А поки що триває посилений пошук ворогів, їх ось-ось назвуть. Уже стали ворогами рідної державності ті, хто погано висловився про гасло «титульна держава — для титульної нації»...

Отже, далі — або ми продовжуватимемо будувати Вавилонську вежу. З відомим завершенням цього процесу. Або нарешті перестанемо ятрити давні рани та завдавати одне одному нових і зрозуміємо, що держава — «це те, чим ми будемо всі разом завтра». І шанс визначити це завтра у нас поки що є. Якщо не вдалося п’ять років тому, треба намагатися тепер. Намагатися довести, що ми не населення, а громадяни. І нам від претендентів на президентську посаду потрібні не обіцянки подачок, а той-таки чіткий план побудови українського дому. Дому, в якому не буде місця ні брехні, ні зневазі до людини, ні спецрозподілу суспільних благ. Ось такий соціальний запит на обіцянки претендентів.

Цікаво, до речі, що ті, хто обвинувачує населення в запиті на популістські обіцянки політиків, не згадують, що переважна більшість (76%) громадян країни у 2005 році очікували від обраного ними президента «зміцнення незалежності країни». Вище в тому рейтингу стояло тільки очікування «рішучої боротьби зі злочинністю і корупцією» (97%), «боротьби з олігархами» (78%) та «розвитку демократії в Україні» (77%)...

І друге, до речі. Добре, що в суспільстві зберігається поки що запит на обіцянки політиків. Коли обіцянки не виконуються і запит на них зникає, то його місце зазвичай посідає запит на, як би це м’якше висловитися у свято, на засоби силового впливу…

***

При викладі результатів використовується такий регіональний розподіл країни: Схід — Дніпропетровська, Донецька, Запорізька, Луганська, Харківська області; Захід — Волинська, Закарпатська, Івано-Франківська, Львівська, Рівненська, Тернопільська, Чернівецька; Центр — Київ, Вінницька, Житомирська, Київська, Кіровоградська, Полтавська, Сумська, Хмельницька, Черкаська, Чернігівська області; Південь — АР Крим, Миколаївська, Одеська, Херсонська області.

Повний виклад результатів дослідження див. www.razumkov.org.ua



Джерело: http://www.dt.ua/1000/1550/66965/
Категорія: Загальна | Додав: admin (22.08.2009) | Автор: Людмила ШАНГІНА
Переглядів: 325 | Рейтинг: 0.0/0 |
Всього коментарів: 0
Додавати коментарі можуть лише зареєстровані користувачі.
[ Реєстрація | Вхід ]