ГРОМАДЯНСЬКА БЕЗПЕКА

Меню

 

Категорії
Аналітика [34]
Загальна [99]
Суспільство [66]
Право [21]
ЖКГ [21]
Самозахист [18]
Відео [5]

 

Статистика


 

Кулька

 

 

 

Погода

Погода в Украине


Головна » Статті » Суспільство

Чи хочуть українці демократії?

Замислюючись над історичною датою, що могла б символізувати рух України від тоталітаризму до демократії, у пам’яті спливають події, пов’язані з ХХ з’їз­дом КПРС і розвінчанням культу особи Сталіна. Але ж у цей час України як незалежної дер­жави ще не існувало. Лише поодинокі мрійники, котрі перебували в радянських таборах або в екзилі, бачили Україну демократичною і вільною. Можливо, тоді горбачовська «перебудова» потяг­не на символічний старт демократизації? Знову ж таки ні, тому що, як засвідчують науковці, не може бути «струму» без джерела — суб’єкта демократичних перетворень. Такий суб’єкт з’явився лише 1 грудня 1991 року, коли переважна більшість громадян України висловила своє бажання жити в незалежній демократичній державі, обрала собі президента і… завмерла в очікуванні омріяного майбутнього.

Чи можна було назвати тогочасних пробуджених романтиків (а такими ми були в більшості) тоталітарним суспільством із притаманними йому специфічними цінностями? Радше це був стан посттоталітарної анархії, коли старі цінності в головах людей уже зруйновані, а нові ще не народилися. Власне, це ми розуміли й розуміємо дотепер. Не розуміли й не зрозуміємо іншого — ступеня можливої ціннісної неоднорідності суспільства. Отже, маємо парадокс, коли майже за два десятиліття української державності ми так і не спромоглися здійснити ґрунтовного порівняльного аналізу ціннісних орієнтацій громадян: наскільки вони схожі й відмінні в різних регіонах України та в порівнянні із цінностями країн західноєвропейської демократії, інтеграцію з якими визнано стратегічним курсом держави. До цього часу ми не маємо чітко окресленого процесу демократизації, його ціннісного виміру, а надто — специфіки багатобарвної, багатонаціональної, мультикультурної Української держави!

Проте рівень усвідомлення ціннісних розбіжностей між регіонами і спільнотами нашої дер­жави реально коливається від фактичного невизнання цього факту (коли В.Ющенко говорить про єдину українську політичну націю) до поділу країни на «сво­їх» і «чужих», «хороших» і «бандитів» (І.Лубківський, наприклад, визнає існування трьох Ук­раїн — національної, архаїчно-комуністичної та кримінально-донецької). Багато хто з експертів говорить про можливість «розколу» українського суспільства. Однак було б надто спрощено пояснювати таку можливість вик­лючно безпринципністю політикуму чи «чорним піаром». Проб­лема коріниться значно глибше. Це давно вже осягнула західна політична філософія (С.Хантінгтон, З. і Я.Бзежинські, С.Шуль­ман, С.М.Ліпсет, С.Роккан та ін.), але й досі не бажає побачити більшість вітчизняної політичної еліти.

Розкол має об’єктивний характер і свої історичні передумови, стверджує український політолог Богдан Цимбалістий. Зокрема, він виокремлює три чинники, що істотно вплинули на формування та розвиток цінностей української політичної культури:

1. Багатовікова бездержавність, тобто відсутність нагоди здобувати досвід влади, бути нарівні у стосунках з іншими народами й почуватися вільним господарем на своїй землі. Відтак усяка влада для українців була чужинською, що й обумовлювало величезний ціннісний розрив між владою і народом.

2. Розділення української території та перебування її часток у складі різних держав з різними культурами, ціннісними та політичними системами.

3. Багаторазова денаціоналізація провідної верстви Українст­ва (XVI—XVII ст. — наша бояр­ська і шляхетська верстви спольщилися; XVIII—XIX ст. — нащадки козацьких старшин зросій­щилися; XX ст. — пролетарська провідна верства була знищена або здебільшого стала служити радянсько-російській імперії). Відтак через перипетії виживання українська еліта відмовлялася від цінностей власного народу й свідомо асимілювалася в ціннісну систему метрополій.

С.Хантінгтон пояснює можливість розколу українського суспільства впливом цивілізаційного чинника. Адже саме територією України проходить лінія розлому цивілізацій, спричиненого Берестейськоою унією 1596 року. Понад 400 років Правобереж­на Україна існувала у складі європейських держав і всотувала державно-управлінські традиції, засновані на цінностях католицизму й протестантизму. Стільки ж часу жителі Лівобережної України випробовували на собі суміш колективістського етатизму з азійським деспотизмом московських самодержців.

Ця цивілізаційна різниця між двома «історичними модусами» українського етносу не могла виявити себе в тоталітарній сталінській державі, але цілком закономірно (як і в посттоталітарних Балканських країнах) вирвалася на поверхню в Україні незалежній. Коментуючи президентські вибори в Україні 1994 року Ян Бжезинський писав у газеті New York Times: «Ці вибори віддзеркалили й навіть викристалізували розкол між європеїзованими сло­в’янами в Західній Україні та русько-словянським баченням того, у що має перетворитися Україна. Це не стільки етнічна поляризація, скільки різні культури».

Президентська виборча кампанія 2004 року засвідчила, що в наступні десять років цивілізаційний розкол в Україні тільки загострився. На жаль, атмосфера розбіжностей й політичного протистояння двох частин України не минає, в країні дотепер не згасає вогонь суспільного розбрату. Політична еліта країни над­то легка на використання теми розколу під час чергових виборів. Водночас дослідники замало приділяють уваги цій темі, пошуку точок дотику, можливостей мінімізації загрози, знаходження компромісів та об’єднуючих цінностей для суспільної консолідації та злагоди.

Ми всі українці — у Львові і Донецьку, Тернополі і Луганську, Луцьку і Харкові, Ужгороді і Сімферополі. Але історично ми виховані на різних духовних цінностях. І саме ця ціннісна розбіжність в сутнісних оцінках навколишнього буття, політики, ролі людини і держави є справжньою причиною певних непорозумінь в Україні, що її майстерно використовують політтехнологи в боротьбі за владу та ресурси двох політичних еліт. Ознаки «цивілізаційного протистояння», про які попереджав американський політолог С.Хантінгтон, здається, починають проявлятися в Україні.

Відповідно й «стартова позиція» демократичного переходу в різних частин українського суспільства була (й поки залишається) різною. Відтак і шляхи демократизації мають ураховувати ціннісні розбіжності, що історично склалися в суспільстві. Мало того, необхідністю успішного просування до демократії має стати «демократична консолідація» суспільства, відсутність якої, на думку Л.Даймонда, може призвести до згортання реформ та відкоту до авторитаризму або до розвалу держави.

Лінія небокраю

Говорячи про демократію, так чи інакше ми ведемо мову про майбутнє, передовсім про очікування українського народу, пов’язані з Українською державою та місцем України в системі міжнародних відносин. Адже сучасна держава існує задля задоволення потреб її громадян, і політична система, територіальна організація влади і державно-владні відносини формуються виключно для реалізації соціальних, економічних, політичних та інших потреб людей.

Які ж цінності має сповідувати й ревно охороняти Українсь­ка держава, аби демократія стала для України реальністю?

1. Насамперед цінністю є сама по собі демократія (не стільки як абстрактний принцип, скільки як жорстка вимога дотри­мання відповідних процедур). Найбільш стисло і ємно цю ціннісну рису подав А.Пшеворсь­кий у своєму знаменитому вислові: «Демократія є визначеністю процедур за невизначеності результату». Україна характеризується визнанням демократії як самостійної суспільної та державної цінності. Однак і в історії, і в сьогоденні демократія для українців є радше принципом, абстрактним ідеалом, що дозволяє з легкістю нехтувати будь-якими демократичними процедурами, включно з конституційними приписами.

2. Ключовою цінністю демократичного врядування є законослухняність, сучасний концептуальний вираз якої «Закон — понад усе» успадковано від римлян з їхнім Pereat mundus, fiat iustitia! — Хай згине світ, але здійсниться правосуддя. Імплемен­тація цієї цінності стає, за визначенням європейців, чи не найголовнішою перешкодою на шляху європейської інтеграції України. Справді, тут протистоїть сама українська історія з її козацькою вольницею — пасіонарними втікачами від поневолення, духом бунтарства й анархізму, які вже за визначенням є викликом закону. Відлунням цієї вольниці є зневажливе ставлення до норм демократичного права і принципу «презумпції невинуватості» з боку українських високопосадовців, які без вироку суду на всю країну називають один одного й своїх опонентів злочинцями, зрадниками, змовниками тощо. Посилює цю традицію й радянська спадщина, що поклала в основу своєї державно-управлінської практики принцип «політичної доцільності».

3. Такі світоглядні цінності католицизму та протестантства, як богоугодна наполеглива праця та прагнення власного економічного процвітання, обумовлюють сильні позиції приватної власності, а відтак — її захисту з боку держави, культивації ефективної системи прав людини. Саме це, за М.Вебером, ста­ло підґрунтям економічної ефективності західної цивілізації, що в цілому підтверджує сучасне дослідження «Модернізація, культурні зміни та стійкість традиційних цінностей», здійснюване під керівництвом Р.Інглегарта та У.Е.Бейкера у 65 країнах світу. Ним, зокрема, доведено високу залежність показника «демократичності» від «ВВП» для історично протестантських та католицьких країн, яким істотно поступаються в цьому відношенні конфуціанські, православні й особливо мусульманські країни.

4. Важливими цінностями демократії є релігійний, соціальний та мовний плюралізм, як основа консенсусного типу мислення та здатності поступатися власними інтересами заради досягнення порозуміння. Традиція поділу влади, релігійний та мов­ний плюралізм, що сягають епохи просвітництва, дали відчутний поштовх розвитку представницької демократії з її політичними свободами, терпимістю, правами меншин, культурним, мовним та ін. розвитком.

Особливе місце в системі цін­ностей демократії посідає мовний плюралізм. Тож будь-які утиски мови несвідомо сприймаються як наруга над святинею, посягання держави на базову цінність соціальної спільноти. Мабуть, саме тому Жак Зіллер у книжці «Політико-адміністративні системи країн ЄС», виданій у Києві в 1996 р., наводить дані щодо мовного режиму країн — засновниць ЄС, які не мають державної мови! Є офіційні мови: у Велико­британії — чотири, в Люксембургу й Іспанії — дві, в Бельгії — три, у Франції, поряд з офіційною французькою, співіснують вісім мов офіційного мовного режиму (в Італії таких мов — чотири, в Данії — дві).

На жаль, мовний, релігійний, соціальний плюралізм (що на Заході обумовлює доброзичливе ставлення до «чужих» — представників інших соціальних верств, регіонів, поглядів або традицій) не є притаманним сучасному українському суспільству, що тільки загострює його ціннісну розколотість.

5. Нарешті, загальновизнаною цінністю демократичного суспільства є індивідуалізм (так звана «революція Ромео і Джульєт­ти»), що активно виявив себе протягом XIV—XVІІ ст. на За­ході. Відчуття індивідуалізму і традиція захисту індивідуальних прав і свобод там не мають собі рівних серед усіх інших цивілізованих суспільств.

6. Цілу групу демократичних цінностей складають такі, що їх утворюють демократичні інституції та процедури.

Чи хочуть наші політики насправді жити за правилами і цінностями демократії? Їхні дії, рішення, відносини поки що не дають підстав так думати. А тепер спитаймо кожен себе: а чи я, ми з вами, наше суспільство в цілому живемо (чи принаймні бажаємо жити) за законами реальної демократії? Відповідь є риторичною і тому визначення залишається єдиним — ми все ще інші. Ми — не Росія, але ми й не Європа. Проте й досі не можемо відповісти на просте, здавалося б, запитання: «Хто ми є?».

Несповідимі шляхи української демократії

Як же нам досягти бажаного демократичного устрою? Як швидко Європа відкриє нам свої двері? Якщо цього лише бажати, сидячи склавши руки, то й надалі «матимо те, що маємо».

А тим часом відомий аргентинський політолог Гільєрмо О’До­нелл у своїй книжці «Делега­тивна [дефектна] демократія» (1991) так позначає її головні риси:

«Для режиму характерна впевненість у тому, що перемога на президентських виборах дає переможцеві право управляти країною на свій розсуд. Тільки він усе знає: президент та довірені його радники — альфа й омега політики. Водночас «очевидно», що будь-яку протидію — з боку парламенту, політичних партій, груп інтересів, вуличного натовпу — необхідно ігнорувати.

Порядок полягає в тому, що шляхом справедливих виборів формується більшість, яка дозволяє своїм лідерам на декілька років стати єдиним утіленням і тлумачем вищих інтересів нації. При цьому нерідко використовуються такі методи, як додаткові вибори. Вибори пов’язані з великими емоціями і високими ставками: кандидати борються за можливість управляти країною практично без будь-яких обмежень.

Президент розглядається як втілення нації, месія, головний хранитель і знавець її інтересів. Політика його уряду може слабко нагадувати його передвиборні обіцянки — хіба президентові не передано і повноваження управляти на свій розсуд? Із цих позицій інші інститути — суди і законодавча влада — лише перешкода, навантаження до переваг, що їх статус демократично обраного президента дає на внутрішній і міжнародній арені. Підзвітність таким інститутам уявляється як перешкода до повноти здійснення влади, делегованої президентові.

Така демократія дає президентові очевидну перевагу практично повної непідзвітності (по горизонталі). У зв’язку із цим не викликають здивування різкі коливання популярності президента в країні — від ролі посланого Богом рятівника до становища поверженого Бога.

У результаті партія або коаліція, що привела президента до перемоги, приходить у відчай від втрати його популярності і відмовляє в парламентській підтримці політиці, яку той їм «підсунув». Це посилює політичну ізоляцію президента, у нього виникають труднощі у формуванні стабільної законодавчої коаліції і проявляється схильність ухилятися від проблем, маневрувати або розбещувати парламент та інші інститути».

Знайомі риси... Чи не так? Насправді ж пророчі характеристики стосуються Уругваю, Чилі, Бразилії, Перу, Еквадору, Болівії та інших країн Латинської Америки початку 90-х років ХХ ст. та неспроможності латиноамериканських країн протягом багатьох десятиріч побудувати справжню демократію.

Отже, демократія є сильною за умови її сильних інститутів. Відповідно недостатнім є лише декларування цінностей, їх слід сповідувати (дотримуватися), насамперед вищому керівництву держави. Демократія може не спрацьовувати, якщо ухвалюючи рішення керуватися не демократичною процедурою, а «політичною доцільністю».

Відтак, не може бути нав’язаною і національна об’єднавча ідея, якою виступають єдина дер­жавна мова, єдина Помісна церква чи європейський вибір, «кот­рий повертає Україну до її природного цивілізаційного простору». Природа такого неприйняття криється в результатах дослідження американця Стефана Шуль­мана «Контури громадянських, етнічних і національних ідентифікацій», що проводилося у 2003 році. Привертаючи увагу до української національної ідентичності, С.Шульман вирізняв як окремі категорії «громадянський» та «етнічний» націоналізм. У першому випадку об’єднання нації бачилося авторові за громадянськими, політичними ознаками, в другому — за етнічними. Посилаючись на результати соціологічних досліджень Центру Разумкова, С.Шуль­ман дійшов висновку, що в Ук­раїні домінує громадянська самоідентифікація (79%) над етнічною (21%), відтак основою націо­нальної ідеї мають бути не етнічні, а саме громадянсько-політичні гасла.

Майбутнє України можливе лише на умовах запропонованої ще академіком Андрієм Сахаро­вим конвергенції — злиття україн­ців двох цивілізацій у справді єдиний народ, єдину українську політичну націю. Механізм такої конвергенції — виокремлення спільних для Сходу і Заходу Ук­раїни культурних, духовних цінностей як базових для народного єднання, а також визначення цінностей розбіжних для подальшої консенсусної трансформації у нові, прийнятні для обох частин України.

Саме людина-громадянин має стати в центрі сучасної політики Української держави — як головна її цінність, найбільше багатство країни. Максимально повне розкриття та використання її потенціалу, досягнення кожною людиною сили, досконалості та щастя повинно стати основною метою діяльності органів дер­жавної влади.

Серед найголовніших суспільних цінностей духовного відродження України можна назвати повне очищення від корупції, створення таких «правил гри» у вигляді сталої законодавчої бази, що сприяє детінізації та швидкому розвитку виробницт­ва. Серед таких цінностей — підкріплене дієвими механізмами право простої людини на захист від адміністративного свавілля та маніпулювання. Адже як зауважив американський президент Рональд Рейган: «Людина не може бути вільною, якщо надмірно вільний уряд».

Духовне відродження як дер­жавна ідеологія, як національна ідея на практиці має означати послідовну виважену й відкриту політику, чесні, стабільні й прозорі правила в бізнесі, повну свободу слова і гарантований судовий захист конституційних прав людини і громадянина, соціальну справедливість і захищеність особи, всі необхідні умови для самороз­витку та самореалізації людини.

Усе це ми з вами не так давно чули. Саме такі цінності сприй­няли всім серцем і вимагали на грудневому морозі тисячі чесних українців на київському Майдані. Вони, самі того не усвідомлюючи, прагнули духовного відродження для держави і суспільства. Однак, виявилося, що самих красивих декларацій духовних принципів іще замало. Потрібно щоденною кропіткою працею, а надто — власним прикладом державних керманичів та установ втілювати їх у суспільну свідомість, «по краплині» вичавлюючи із себе людину тоталітарного минулого.



Джерело: http://www.dt.ua/3000/3050/66277/
Категорія: Суспільство | Додав: admin (07.06.2009)
Переглядів: 488 | Рейтинг: 0.0/0 |
Всього коментарів: 0
Додавати коментарі можуть лише зареєстровані користувачі.
[ Реєстрація | Вхід ]