ГРОМАДЯНСЬКА БЕЗПЕКА

Меню

 

Категорії
Аналітика [34]
Загальна [99]
Суспільство [66]
Право [21]
ЖКГ [21]
Самозахист [18]
Відео [5]

 

Статистика


 

Кулька

 

 

 

Погода

Погода в Украине


Головна » Статті » Загальна

Колективний портрет

Україна ніколи не мала мудрих провідників. Це раз за разом оберталось для неї страшними катастрофами, знищенням як матеріального, так і культурного і духовного надбання.

То через князівське, то через гетьманське безголів’я. Тепер вона стоїть на порозі третьої руїни через президентсько-парламентське.

Чим далі, тим більше поглиблюється прірва між невеликою купкою неймовірних скоробагатьків-мільярдерів і основною частиною народу, яку вони нахабно експлуатують.

А що народ? Мовчить.

Що ж, зрозуміло, що після століть такого глуму, грубого приниження національної честі і гідності, потрібно починати нове життя із найважливішого – самоствердження.

Для цього потрібно психологічно розвиватись, позбутись потворного "комплексу жертви і раба", який немов би ланцюгами спутав наші кроки. Час усвідомити, що не завжди тільки хтось інший винен у наших бідах, а ми заслуговували такої долі, яку мали і маємо нині.

Ніхто нам, українцям, не зробив більше шкоди, як зробили собі ми. Усвідомлення цього допоможе стати господарями відповідальними за власну долю і уникнути в майбутньому прикрих помилок, що ми робили в минулому.

Століттями залякувані, усунуті від активного суспільного життя чужинцями, ми стали пасивні і ліниві, звикли до інтелектуального й фізичного байдикування, до роботи, яка нам нерідко була непотрібна.

Звикли крадькома визирати, що в світі діється і заспокоювати себе тим, що наша хата скраю. Тепер вона стала крайньою зусібіч і нам потрібно терміново подолати вікову інертність мислення і дії кріпаків.

Ми, українці, надто легко впадаємо в ейфорію від слів, а не від справ, добровільно "вловлюємось на гачок", поводимось як той екзотичний птах страус…А потім, впадаємо в іншу крайність – тяжко розчаровуємось, нарікаючи на них, хоча самі погодились на маніпуляцію…

Кінця і краю не видно цьому зачарованому колу… Ось і зараз перед черговими виборами "батька чи мами нації" ми знову готові наступити на ці самі граблі.

Хто нам винен, що ми такі? Сьогодні найважливіше завдання нації – пізнати себе. Усвідомити, хто ми є: цивілізований європеєць чи окраїнний абориген.

У нас були колись два типи національного характеру: слабкий тип – хліборобів і сильний – козаків. Для першого порпатися в святій матінці-землі дорожче за волю, для другого свята воля дорожча за життя. Нині від другого типу маємо лише руїну.

Дмитро Донцов поділяв ще категоричніше: на козаків і свинопасів. Зрозуміло, що козаків завжди було замало. Їх забракло Хмельницькому, щоб виграти вирішальну битву за волю, їх забракло Мазепі, щоб порятувати Україну від загибелі.

Петлюра взагалі не мав ким воювати…

Вперше з гіркою категоричністю протиставив психіку козака психіці "свинопаса" Тарас Шевченко. Він був не проти селянського стану, а проти тих "хамовитих синів", які покірно хилилися перед панською пикою.

Іван Франко відверто іронізував з людини, яка, сидячи нишком під чужим ярмом, уважала, що "множачись серед мук, можна вирости в силу і забрати весь край в свої руки".

У вступі до книжки "Галицькі образки" він писав про українців, як про "расу обважнілу, розгнуздану, сентиментальну, позбавлену гарту і сили волі, так мало здібну до політичного життя на власному смітнику, а таку плодючу на перевертнів найрізноманітнішого роду". Дуже гіркі слова.

Ще менше щадив самолюбство українця Донцов. "Свинопаси" у всі віки були, є і будуть з їх полохливою ненавистю до героїчного, до патріотичного націоналізму і кращих козацьких традицій, які кличуть до боротьби і заважають "зав’язуватись салу".

Трагедія України – не в розгулі чужих орд, а в тому, що вона сама не перестала бути ордою.

Власна орда винищила нас із середини. Жоден європейський народ так охоче не повертав зброю, призначену для ворогів, проти себе самого: брат проти брата, син проти батька.

Махновці нищили гетьманців, щорсівці – петлюрівців, бандерівці – бульбівців. А яка то була б грізна сила, якби разом стали проти спільного ворога!

Не москалі вигнали з України уряди Грушевського, Винниченка, Петлюри, а за твердженням того ж таки Винниченка, самі українці.

Не татари організували Голодомор 1933 року. Не німецькі фашисти виловлювали по галицьких селах молоденьких сестер милосердя УПА, стадом, немов пси, ґвалтували їх, а свої ординці на ймення Іваненки, Петренки, Ковальчуки…

За роки радянської влади вони видушили, витлумили з України все, чим може пишатись нація: таланти, інтелігенцію, мислячих людей, які мали власну думку.

Ні, не дикий татаро-монгол, а українець під час арешту зламав прикладом щелепу Максиму Рильському, не сталінські посіпаки, а Хвильовий з Тичиною підписували смертний присуд письменниці Старицькій-Чернихівській…

Найстрашніша орда та, що скалить зуби в нашому серці. В Україні вона винищила елітарний генофонд, перетворила велику націю на покірне бидло.

Пишу аби люди наші критично подивились на себе, на діла рук своїх і хоча б замислилися, чи можна  "на ментальності свинопасів збудувати міцну незалежну державу? Лише в незалежній державі можна відродити козацький генотип, який нам дуже потрібний.

За що нас, українців, не поважають?

По-перше, за простацтво

З нас насміхаються, що ми занадто конкретні, дріб’язкові, що наші ідеали не сягають вище корита й жолоба, а помисли заповнені лише салом і борщем, а сучасною термінологією – накопиченням матеріальних статків. Ніде правди діти – це справді так.

Проте, спочатку про причини цього. Перш за все в українця відняли державу, а з нею і почуття господаря на своїй землі і національну гордість. Другий удар – забрано майно, а з ним і почуття людської гідності.

Третій удар – його дітей у школах поколіннями напихали звульгаризованим, догматичним матеріалізмом. Внаслідок чого, задавлена вульгарною матерією, наша інтелігенція так і не змогла піднятись духовно вище рівня сільського дядька.

Дмитро Донцов називає найпоширеніший психологічний типаж остійським, який безнадійно прив’язаний до дрібних матеріальних благ, вульгарний у смаках, пристосуванець і кон’юнктурник, завжди біжить за вітром. Його власні інтереси нерідко дорожчі від такої "абстракції", як незалежність України…

Наша сучасна молодь виростає без душі, без почуття національної гідності. Це ми, старше покоління совків, виховуємо так своїх дітей. Нинішні молодики й гадки не мають гуртуватися в могутню партію, яка б витягла Україну з біди, не беруться до управління економікою, навпаки, стають на шлях розбою, пияцтва, наркоманії, ранніх дошлюбних стосунків.

За жіночий розум

Винищення козацького генотипу призвело до перегину українського інтелектуального потенціалу в бік "жіночого розуму". Це не докір жіноцтву, але це відвертий докір нашій чоловічій половині.

Прояв жіночого розуму в чоловічому виконанні – дивуватись несподіванкам та бідкатись. Сучасні чоловіки в Україні мовчки терплять коли місяцями їм не платять "пани" зароблені гроші, коли їх нещадно експлуатують, допускають свавілля купки олігархічних кланів, які захопили владу в державі і безсовісно обдирають народ як липку.

І це сильна половина людства!?

За крутійство

Щоб вижити, українець віками змушений був крутити, хитрувати, грати, миттєво змінювати свою думку і позицію залежно від "напрямку вітру". Та лихо в тому, що набувши генетичного вкорінення, таке крутійство нещадно б’є по нас самих.

Доки не переродимося генетично, не видавимо з себе наймита, ми ще довго будемо крутити, хитрувати, вдавати, носити камінь за пазухою, але на цей раз один проти одного.

Ще довго брутальна мораль буде панувати в наших душах: не вкрадеш – не проживеш, не зрадиш – не викрутишся, не підмастиш – не поїдеш, невміння дотриматись слова.

Крутійство бачимо в "кручених" постановах уряду, чим раз більше падає рейтинг всіх владних інституцій, росте недовіра до президента, парламенту, суду.

За лінивство

Найбільше дивує твердження про нібито надзвичайну працелюбність українців. З чого це видно? Може в нас поля не в бур’янах, дороги, як скло, міські вулиці прибрані, вимиті; села, немов міста – асфальтовані, газифіковані, телефонізовані?

Наважусь на висновок: ми, українці, генетично не можемо бути працелюбними. Бо народ, який триста літ працював не на себе, не на свою державу, свою національну честь, від природи не може бути ні працелюбним, ні працьовитим.

Це генетичний наймит. А наймит – це ледар, брехун і злодій, майстер крутити, чухати потилицю, шукати крайнього, робити за принципом: стук-грюк – аби з рук.

Переважна більшість наших керівників, спеціалістів, чиновницької братії навіть гадки не мають, що вони не вміють оперативно працювати.

Ще один з об’єктивних показників працьовитості народу – врожайність його полів. Так ось, наш споконвічний хлібороб вирощує в середньому вдвічі нижчі врожаї всіх культур, аніж його колеги з передових країн.

За панібратство

В ментальності українців панує такий мотив: вони вважають, що всі рівні, незалежно чи академіки, чи сторожі, всі з одного стада, ніхто немає права вивищуватись над "рідними братами".

Така настанова сформувалась тоді, коли народ змушений був миритися з чужими панами, верховодами, проте дуже болісно сприймав, як у число тих погоничів вибивались свої.

Однак палиця має два кінці. Де панує всезагальна рівність, там немає поваги до особи, її людської гідності. Українці не сприймають як належне Божої заповіді про те, що треба ставитись до ближнього, як самого себе.

Але, якщо немає поваги до себе, то яка ж повага до ближнього? Яке панує брутальне панібратство і неповага до ближнього: серед трудівників різних галузей, у військових залогах, навіть в стосунках народних обранців в залі під куполом!

Чому українець не терпить, щоб його побратим піднявся вище нього хоча б на щабель? Таке нездорове пантрування рівності сірої маси веде до спотвореного зміщення ідеалів, культурного розвитку цілої нації.

Треба визнати, що ми генетично ненавидимо інтелігенцію, буквально свідомо не виплекали її такою, яку мусив би мати чисельний європейський народ. А те, що стихійно засіялось, з натяком на інтелігентність, винищуємо з тупою брутальністю кирзака.

Українець українця за ніщо має…

Причиною неволі був брак національної самоповаги, брак довіри українця до українця – цього нам бракувало завжди.

Референдум 1991 року – перший великий історичний здвиг. Політики прагнули влади. Інтелігенція – прав, свобод, відродження національної культури, мови, символіки, перейменування вулиць.

А трудовий люд? Робітники з хліборобами на високі матерії не претендували, вони мріяли про добру зарплату, автомобіль, кольоровий телевізор, відповідний харч і одяг для родини.

Політики загалом влади домоглися, інтелігенція як не матеріально, то принаймні морально виграла теж. Трудовий люд у всій своїй масі зістав жорстоко обдурений.

Здається і президента маємо від Бога, такого, якого заслуговуємо, і уряд останньої довіри, кращого вже не знаєш з кого вибрати. Але нічого вони людям не дали – ні землі, ні приватної власності, ні правопорядку.

Бо добродій політик – це ж бо наш українець, у якого любов до рідної неньки починається з любові до самого себе, своєї особистої незалежності, своїх амбіцій. Він завше мав на оці передусім керівне крісло і себе в ньому з усіма приємними наслідками для його персони.

На сьогодні ми збудували олігархічне суспільство, в якому так звані бізнесмени не є тими людьми, які дбають про побудову держави, успіх реформ, відродження нації.

Переважна більшість з них – спритні крадії та махінатори, їм байдужі інтереси держави. Це патріоти лише власного шлунку та кишені. З такими "українцями" Україна ніколи не матиме сил піднятись вище варіанту третього світу.

Нашим високим посадовцям варто запам’ятати, що держава, котра платить робітнику таку ганебну зарплату, за робітника його не вважає. А він, своїм правом, не вважає її за державу.

Мудрий філософ Кант найбільше захоплювався "зоряним небом над собою і моральним законом в собі". Знав, що казав.

Кожна сильна нація міцна саме цим моральним законом "в собі", носієм якого є провідна верства. Де вона суворо вимоглива до себе, не піддається спокусам користолюбства і розпусти, понад усе ставить людську чесність і патріотичний обов’язок, там нація досягає своєї мети.

Моральний закон невблаганний: коли ментальні якості голоти стають "духовним багажем" всього народу – в суспільстві настає катастрофа.

Ми постійно відчуваємо брак ведучої, державотворчої формуючої суспільство сили. Хто поведе нас?

Поведе той, хто найкраще поєднає в собі три засадничі чесноти: мудрість, мужність і шляхетність. Поведе той, хто зуміє повернути народові втрачений оптимізм, віру в неминучість кращого життя, в своє славне призначення на землі.

Хто свою державну мудрість, лицарську мужність і шляхетність передасть усім верствам і станам, власним високим покликанням примусить людей перестати паскудити свою землю і свідомо взятись до чесної праці. Я вірю в це!

В 1998 році українська громадськість познайомилась з книжкою Арсена Паламаря "Третя руїна або роздуми над недолею". Минуло одинадцять років… проте, і досі вона є дуже актуальною.


 

Ольга Калита, практичний психолог, Львів, для УП



Джерело: http://www.pravda.com.ua/news/2009/11/12/105148.htm
Категорія: Загальна | Додав: admin (25.11.2009)
Переглядів: 387 | Рейтинг: 5.0/1 |
Всього коментарів: 0
Додавати коментарі можуть лише зареєстровані користувачі.
[ Реєстрація | Вхід ]