ГРОМАДЯНСЬКА БЕЗПЕКА

Меню

 

Категорії
Аналітика [34]
Загальна [99]
Суспільство [66]
Право [21]
ЖКГ [21]
Самозахист [18]
Відео [5]

 

Статистика


 

Кулька

 

 

 

Погода

Погода в Украине


Головна » Статті » Загальна

Королівство кривих дзеркал. «Акція! Збери новий лего і отримай череп Гонгадзе! Переможцю конкурсу — переваги на виборах!»

Цей «тонкий дотеп» учора відловив один мій знайомий, котрий має дивну звичку годинами копирсатися у вигрібних ямах інтернет-форумів. «Жарт» невідомого автора красувався під інформацією про рішучий намір матері загиблого журналіста провести незалежну експертизу нещодавно знайдених фрагментів черепа її сина. Засоби масової інформації настільки часто й настільки докладно описували обставини звірячого убивства, що вони, на жаль, уже давно нікого не шокують. Але гірше інше. Нікого не шокувало мавпування невідомого юзера, який вибрав людську трагедію для вправ у фіглярстві. Принаймні, за словами мого співрозмовника, ніхто з учасників віртуальної розмови не спромігся зупинити циніка. Зразок макабричного гумору не видалив і совісний адміністратор.

Сначала забыли о нем…

До якої міри людське життя втратило свою, здавалося б, неминущу цінність, чітко видно на сумному прикладі наших стратегічних сусідів. У новинах на будь-якому з центральних російських телеканалів сюжет про черговий теракт на Північному Кавказі з численними людськими жертвами посідає своє «законне» третє (четверте, п’яте) місце. Після докладної розповіді про засідання під началом Медведєва, на якому обговорюються перспективи тотальної комп’ютеризації роботи виконавчої влади. Після не менш докладного репортажу про сеанс спілкування Путіна зі студентами (лікарями, бізнесменами) Поволжя (Башкортостану, Далекого Сходу). І лише потім — похмурі дані про ще одні обірвані життя. Скупе відео, стриманий коментар, доведений до досконалості мінімалізм. Не слід вважати сказане закидом. Варто висловити співчуття народу країни, в якій свідоме насильницьке позбавлення життя неминуче стає буденною подією.

Для України таке лихо, дякувати Богу, рідкість. У нас відсторонене ставлення до чужої біди виростає з іншого кореня. У країні, де безкарність стала єдиною цінністю, а байдужість — єдиною ідеологією, важко очікувати формування відповідальної влади і появи демократичного суспільства.

Невідомий брутальний дотепник, хоч як прикро, має рацію в одному. «Справа Гонгадзе» давно перестала бути історією про злочин і покарання, так і не ставши бувальщиною про неминучість перемоги добра над злом. Це лише відточений PR-інструмент у змаганні одних політиків з іншими. І нічого більше. Хоч би чим, врешті-решт, закінчилося слідство.

Ще зовсім недавно безліч людей, котрі ніколи не знали Гії, стежили за «справою Гонгадзе» з увагою й тривогою. І більшість їх керувалися зовсім не банальною цікавістю і, тим паче, не кровожерливістю. Торжество справедливості в цій історії мало символізувати, що таке не повториться ніколи й ні з ким, знайомим і незнайомим. Очікувану перемогу правосуддя у цій справі сприймали як початок відліку нової ери.

У 2000-му деякі знайомі політики, пошепки вимовляючи прізвища високопоставлених осіб, теоретично причетних до викрадення та вбивства журналіста, щиро мучилися питанням — чи варто під час зустрічі тиснути руку, на якій може бути безневинно пролита кров. Нині такі тонкощі вже нікого не хвилюють. Така підозра вже давно не є перешкодою для дружніх обіймів і братерських поцілунків. Під час слідства виникали численні версії, які кидали тінь підозри на багатьох. І кожне нове прізвище сприймалося громадськістю з дедалі більшою байдужістю. Ще п’ять років тому багато хто з нас губився в здогадах, кому в країні під силу опуститися до такого гріха. Сьогодні нашу байдужість до долі «справи Гонгадзе» можна розшифрувати й так: ми припускаємо повторення пройденого, незалежно від того, хто буде при владі. Все одно вони одне одного варті. Все одно вони одне одного покривають. Все одно нікого не покарають. Все одно, якщо щось таке трапиться, воно не торкнеться мене.

…Потім — про себе

Згаданий мною приятель розповів про ще один примітний віртуальний полілог. Обговорення повідомлення про арешт Пукача на одному з форумів нічим не відрізнялося від банальних теревенів про якусь глянсову плітку. Форумчани сперечалися, личить чи ні екс-генералу борідка, де він «підчепив» свою супутницю життя...

Співучасник жахливого злочину перестав бути для нас лиходієм. Він став чимось на кшталт персонажа світської хроніки. Гріх став буденним. А ви згадайте, що було. Заплющте очі і уявіть.

Людина в погонах, полковник, покликаний захищати нас із вами, холоднокровно душить беззахисну, безневинну людину. З почуттям виконаного обов’язку повертається додому. По дорозі, можливо, зустрічає сусіда.

— Погано виглядаєш...

— Утомився.

— Багато працюєш. Бережи себе.

Людина приходить додому, довго миє руки під краном. Спокійно вечеряє, випиває чарку на ніч. І лягає спати без снодійного.

Не жахає? Не турбує, що численні, відомі і невідомі підбурювачі, покровителі, потуральники і співучасники спокійно живуть. Подають вам руку при зустрічі. Вчать вас жити з телеекранів. Дають вичерпні інтерв’ю. І сплять без снодійного.

А останки досі не віддано землі. А тепер уявіть, що це — останки вашого сина, брата або батька.

Приймаю закид від кожного, хто звинуватить мене в надмірному пафосі. Але цинізм і слабодухість навколо нас перетворюються на головну загрозу нашої безпеки. Остаточне руйнування системи цінностей і чимдалі більша сакралізація влади, роблять народ беззахисним. Ми втратили чутливість до болю.

Про період правління Кучми зазвичай говорять як про епоху торжества брехні. Але це справедливо лише почасти. Скоріше, це була епоха боротьби з брехнею. Сьогодні брехня всемогутня і всепереможна.

Ще вчора політики лише приправляли популістською брехнею свої устремління. Їхні цілі заслуговували критики, але вони існували. Говорити про цінності тих, хто поривається до верховної влади сьогодні, безглуздо. Живі манекени, які цитують по папірцях невідомих їм поетів, котрі вдягаються, усміхаються і рухаються в суворій відповідності з інструкціями технологів. Що їм дороге?

Одній — труба, іншому — «Межигір’я». Третьому — взагалі невідомо що. «Продуктивне село»? Сумніваюся. Четвертий готовий після виборів співпрацювати хоч із Тимошенко, хоч із Януковичем, і виникає запитання, навіщо він тоді взагалі йде на вибори. П’ятому не дає спокою депутатська недоторканність. Будь-яка проблема, яка вважається стратегічною, для них — лише предмет торгу. Політичний устрій, геополітична орієнтація, Чорноморський флот, російська мова — нічого не має реальної цінності. Програми не потрібні навіть для проформи. Їх замінили гасла. «Українців стає більше — вона працює». П’ять років тому такий метод спілкування з виборцями виглядав би ганебно. Сьогодні — це заявка на успіх. Той факт, що горда «я-не сука-и-не крыса» за пристойний гонорар перетворюється на не менш горду носительку «України в серці», прибічники одного з кандидатів називають сатисфакцією. А повинні були б вважати зрадництвом. Тому що п’ять років їм повторювали з високої майданівської трибуни, що любов до України не продається і не купується.

Вони, політики, п’ять років випробовували нас на міцність, п’ять років уточнювали межі дозволеного. Ми, громадяни, дали їм усім, хто грається з владою, грається в опозицію, перетворити добро і зло на віртуальні поняття, національні інтереси — на фігуру мови. Ми пробачили їм усе, і вони нам цього не подарують. У 2004-му «ковбасний бунт» був неможливий, Майдан виявився гордою спробою відстояти свої права. Сьогодні, якщо бунт і можливий, то тільки «ковбасний». І криза тут ні до чого. Вона лише підкреслила нашу загальну готовність терпіти безправ’я. Аби не терпіти безгрошів’я. П’ять років тому слова одного з кандидатів про беззастережний пріоритет економіки над політикою зустріли б протест у серцях доброї половини населення. Сьогодні вони зустрічають розуміння.

Журналісти, котрі п’ять років тому стогнали від необхідності писати під темники, але потай від роботодавців писали правду під псевдонімами або «в стіл», або в Інтернет, сьогодні буденно режисирують «соціальні сюжети»... «Кандидат Х відвідав будівництво нового паркана в місті Г,
де поділився своїм рецептом виходу з кризи». Телеканали роблять вигляд, що це — новини. Політики роблять вигляд, що все, про що вони говорять, — щиро, а все, що про них розповідають, — безплатно. Ми робимо вигляд, що нам байдуже.

Чи нам справді байдуже?

Адже ми не знаємо, що насправді збирається будувати кожен із них. У країні зруйнованих цінностей.



Джерело: http://www.dt.ua/1000/1550/67338/
Категорія: Загальна | Додав: admin (04.10.2009) | Автор: Сергій РАХМАНІН
Переглядів: 313 | Рейтинг: 5.0/2 |
Всього коментарів: 0
Додавати коментарі можуть лише зареєстровані користувачі.
[ Реєстрація | Вхід ]